Logo
Версія для друку

«Рух вігілантів або в очікуванні алієнсу». Юлія Федорова

Почну з банальностей про те, що в кожного з нас є своя реальність, своє сприйняття дійсності навкруги, свої пріорітети і своя новинна стрічка Фейсбуку.

Хтось занурений в професійне життя, чи родинне. Хтось аполітичен, хтось не уявляє своє життя без кримінальних новин. І так далі. Тому, як би не хотілося писати: "в останні дні одразу кілька подій вскрили, відобразили жахіття устрою і дійсності, що є - Україна", писати так не можу. Бо це моє власне сприйняття. І хоча багато людей відчувають так само, що з того?

Але давайте по-порядку. Нумерація не важлива, в пріорітеті все.

  • 1. П'яні поліцейські (оксюморон для нормального суспільства) вбили хлопчика. Звична вакханалія відмазок, замазок, псєвдовідставок - в наявності.
  • 2. Суд виніс вирок організованій банді, яка скоїла замовне вбиство молодої жінки, обливши її кислотою. Вироки - від трьох до шести років, про замовника мови нема.
  • 3. Суд вночі провів засідання і відпустив людину, яка з рушниці пострілом в спину впритул вбила громадського активіста з позивним Сармат.

Це так, нашвидкоруч. Якщо зараз пробігтися по новинних стрічках або звернутися до небайдужих громадян, цей перелік жахів, зафіксованих тільки в останні дні - стане нечитабельним з-за величезного обсягу. Мені цього досить. Я не ставлю запитання "що відбувається?", мені не потрібний додатковий матеріал для аналізу. До речі, якщо ви очікуєте міркувань про "нову владу" і "доколє" - теж мимо.

Те, що я спостерігаю в останні дні, було в моїй країні завжди. Було задовго до мого народження, і залишається незмінним. Жах системи, якою і є моя країна, то ховається з очей пересічних громадян, то вспливає на поверхню. Але він не змінен. Існування системи гноблення непорушне.

Для чого я пишу цей текст. Що хочу зробити. Звісно, спочатку має йти констатація, потім аналіз. На основі аналізу - виявлення причин, справжніх. Коли причини названи, треба задуматися про шляхи і методи усунення цих причин. Тут знов знадобиться аналіз, бо просте перенесення методів, які спрацювали в одному суспільстві - не гарантує, що вони спрацюють в іншому.

Перейдемо до конкретики. Чи можливий рух вігілантів в Україні? Ні. І не треба мені розсказувати, що націю знищували терором, голодомором і Ілловайськом. Бо я точно знаю, що мій батько, яким би він не став в важкі 90-ті, коли життя викинуло його на узбічча, ніколи б не вийшов з зали суду і не сів писати пост на Фейсбуці, якби мене вбили, обіллявши кислотою. Я впевнена, що з тієї зали не вийшов би ніхто.

Чи можливий рух вігілантів в Україні? Ні. Бо ридаюча за загиблим чоловіком - шахтарем жінка не викинула в ту ж мить зі своєї хати знахабнілого ублюдка, коли він промовив, що "я хочу, при чому тут Ви", ще й давши йому по пиці.

Приклади можу продовжувати, ідею ви зрозуміли. Рух вігілантів об'єднав вільних людей з почуттям гідності. Зазвичай такі люди готові до дій, хоча парадоксальним чином їм є що втрачати. Люди, які не мають, або втратили почуття гідності, не в змозі і не мають бажання перебороти природнє почуття страху і почати діяти, навіть, якщо їм нічого втрачати. Їх мозок миттєво спродукує кільканадцять причин, чому цього і того робити не можна, починаючі від "це не ввічливо" до "мене ж з це посадять". Симуляція дій, як то обурення в постах чи свічечкі і плюшеві іграшки - стають справжнім життя. Я от просто уявляю, це ж треба одягнутися, пійти чи поїхати в магазин, купити там плюшевого ведмідя (або зі скорбним виразом обличча, з відчуттям великої справи, пояснювати своїй дитині, що вона має віддати мішку для важливої справи), приїхати до управління поліції, з'ясувавши де воно зараз і чи нема корок на шляхах. І з роздутими від скорботи і сміливості щоками покласти цього потапича під двері. Що ви відчували в цей час? Невимовний під'йом громадських почуттів? Коли будь-якій, повторюю, будь-якій адекватній людині зрозуміло, що саме мало бути доставлено в поліцейські управління, і це не плюшеві ведміді. Та чомусь ці адекватні люди цього не доставили. То маємо тішитися і ведмідями. Ну це так, художній відступ.

Отже, продовжую. Рух вігілантів неможливий. Але, як би ні пригнічувалися нації, завжди з'являться поодинокі сміливці. То де ж вони? Чому не відгукнулися на запропонований, наприклад, Рустамом Ташбаєвим, алгоритм дій - слідство Конституційно кримінальна комісія, вирок Український народний трибунал, виконання Таємна екзек'юта? Чи не запропонували суспільству свої дії, по свому плану?

Звісно, не можна сказати, що в нашій країні не відбувається громадянської активності. Люди виходять і проводять акції. Та весь їх лейбмотив один - ВИМАГАЄМО У ВЛАДИ. Я знаю тільки кілька спроб справжніх дій. Це блокада торгівлі з ордло і спроба припинити постачання електрики в Крим. Люди не в змозі зірвати брудне ганчір'я, яким оповили їх мозок, і зрозуміти, що вони можуть, мають природне право діяти самостійно, паралельно від влади, незважаючі на владу. Що вони і є влада. Ось, що таке, насправді, рух вігілантів.

Що ж відбувається в нашому середовищі активних громадян. Вся їх діяльність зводиться до узаконених рабовласниками форм і метою їх діяльності є потрапляння у владу. З великім наміром, як нам про це оголошується, змінити все. Дрібніші персони, які ще не набули відомості громадських активістів, носять обладунки за більш відомими, в надії хоч щось отримати "на життя". Сам принцип функціонування цього політикума "громадянських активістів" передбачає невелике методологічне коло "дій", на кшталт вривання в кабінети чинуш середньої руки і грозних питань до схвильованих завсідників кабинетів. Ну а наші дії, вірніше їх симуляція - обмусолювати це на Фейсбуці. І всі довольні: влада, активісти і ми. Влада - що пар випущено, а грошики як шли, так ійдуть; активісти - плюсик до рейтингу; ми - показали злочинній владі, які вони насправді! Ми огого! Ми сила!

І особливі відчуття викликають в мене завзяті дискусії, де користувачі Фейсбуку доводять одне одному, що, наприклад, цього не можна відправити у відставку і того теж, бо так прописано у законі. Ще й фотокопії відповідних пунктів цих "законів" не лінуються робити і розміщувати. Прям уявляю розмову: "правильні, канонічні кандали, синок, мають шістнадцять ланцюгів, а в тебе, бачиш, сімнадцять. Ти маєш сходити до коваля, хай переробить - все має бути правильно, по закону!"

Звертаюся до тих, кому це набридло, кого це не влаштовує, хто відчуває гідність і кому нема справ до грошей. В кого нема "сіндрома Бубенчика" (дякую, пан Ігор, за термін) і хто хоче діяти. Верещання "забираю родину і від'їзжаю, а ви, терпіли, залишайтеся" - теж до біса. Очікування підтримки від народу - туди ж. То що, є що запропонувати? Наприклад, як зупинити вирубку Карпат? Чи створити судову систему в Україні? Чи знайти фераррі свинарчука не для селфі на її тлі?

P.S. Майже забула, про Чужого в заголовку. Це те, чим займається українське суспільство - чекає його, поки він з'явится і знищить все навкруги. А ми, щоб на це подивитися, навіть сходимо в кіно (на виборчі дільниці). Марні очікування - Чужому нема справ до вас. І вмовляти себе, що треба ще трошки почекати, ось наступні вибори і тоді... Вам справді це не набридло - не володіти своїм життям?

Юлія Федорова

Остання зміна: Субота, 08 червня 2019 10:51
Design © Natalie. All rights reserved.