Перший Національний Український Конгрес

Увійти

«Сповідь узбека. Самого справжнього. Тобто довічного»

Рустам Ташбаєв. 30.06.2018

Запізно виходжу в етер. Для тих хто не знає – я працюю по 14 годин на добу.

А вчора я працював з двох годин ночі - до 9:30 годин вечора, я вже не знаю скільки це годин - я просто вже збився. Коли нарешті я зміг просто доповзти вже до ліжка, слава Богу, воно он в мене за спиною, за метр тридцять сантиметрів, та відпочити. 

А чому я це роблю? Я знаю, що зараз я стовідсотково повинен займатися організаційними питаннями, але в мене є рівень життя до котрого я дуже довго йшов: я пройшов через муки і страждання для того, щоб його отримати, мені ніхто його не дав, з неба він мені не впав. 
І в мене є сім'я - вона нова і перед цією сім'єю я несу відповідальність, як я це розумію. Для того, щоб мені просто жити - не дозволяючи собі особливо ніяких там розваг - мені треба 3700 доларів на місяць - це серйозні гроші. А сказати, що я - лідер якогось там політичного руху, давайте ви там в Україні, в цих злиднях - скидуйтесь грошима, а я буду вами керувати! Ну мені мій кодекс честі не дозволяє це робити і я не можу це робити! 
І тому я сам себе загнав в таку етичну пастку - це сама справжня етична пастка, куди я сам себе загнав. Я розумію, що я повинен включатися в роботу на повну, вже не кажучи про те - що моя професія в Штатах - одна з самих важких, і забирає дуже багато часу. 
В мене офіційна легальна робоча зміна триває 14 годин на добу! Так, я сам себе в це загнав і поки що виходу з цього я не бачу, і пропозиції, що там будуть люди гроші збирати, а я за ці гроші буду жити і на такому рівні тримати свою сім'ю матеріально - ці пропозиції навіть не розглядаються, тому що я вважаю, що це не етично! Це був вступ. 

Зараз у нас іде з Артемом Семеніхіном, те - що деякі люди називають українським словом «срач». Я хочу, щоб люди розуміли: Артема як людину і діяча - я поважаю, бо він може один з кращих. Знаєте чому? Тому, що може я дуже такий «серйозний теоретик», а по практиці в Артема набагато більше досягнень, ніж в мене: Артем був на Майдані - я не був (я з поламаною ногою лежав в ліжку в штаті Арізона для прикладу, це не виправдання, я просто пояснюю обставини і я нічого про Майдан не знав, про Майдан я дізнався вже набагато пізніше після його закінчення). Артем захищав Україну із зброєю в руках - я не захищав. 
Я був в АТО, але я не брав в руки зброї, ситуація до цього в мене не доходила. Моя особиста ситуація була в тому, що мене було попереджено в державному департаменті Сполучених Штатів Америки, що я, як американський громадянин не маю права в когось там стріляти і потрапити в полон. Бо від моїх пострілів з автомату або снайперської гвинтівки ситуація на фронті не зміниться, а от коли я попаду в полон - то вони з цього зроблять рекламну кампанію участі Сполучених Штатів Америки в бойових діях проти Росії і це завдасть дуже велику шкоду. 
Мені було так пояснено. І тому, перебуваючи в АТО і приймаючи участь в інших заходах, зброю в руки я не брав і ні в кого я там не стріляв. 
Але, якщо б життю людям, які були біля мене загрожувала небезпека, то чесно кажучи, я б наплював на рекомендацію державного Департаменту Сполучених Штатів Америки і взяв би в руки зброю і захищав би життя як своїх побратимів так і своє особисте, і нікого б на це дозволу не питав. Я думаю мене потім зрозуміли б. 

Але тема цього етеру не про це - це був такий маленький вступ і я дещо намагаюсь просто пояснити із свого особистого життя. Тема цього етеру – національності. Я хочу, щоб ви послухали думку одного з провідних націоналістів - члена партії «Свобода», людини, яку я дуже поважаю за його бойовий шлях, за його участь в Майдані, за його активну громадську позицію, за його ненависть до країни агресора, що він може дозволити собі сказати на мою адресу, наприклад: «… і друга моя порада тобі - не матюкайся, бо матюки тебе перетворюють на москаля і дуже некрасиво, що ти там вважаєш себе вчителем українських націоналістів (це з твоїх слів звучало), мені, звичайно це якось дивно звучить, що там узбек за національністю є вчителем українських націоналістів! Не подумай, я тебе не ображаю, ні в якому разі, я не вважаю нічого поганого в тому, що ти є не українцем: я бачу, що ти любиш Україну, ти щось стараєшся зробити, змінити…». 

Дякую, Артем, за те, що ти бачиш, що я намагаюся щось змінити! Ну я зрозумів, що я не є українцем! Ну добре, давайте розберемося, ким я є? Перед вами сповідь узбека. 

Значить я почув від одної людини, яка вважає себе українським націоналістом, це не був Артем, будь ласка, не плутайте. Я повторюю, що у нас відбувається з Артемом і це дуже важливо: це не «батл» між людьми! Повторюю: Артема я поважаю! Я за Артема, чесно скажу - голову відірву і спину завжди прикрию! І все що завгодно зроблю для того, щоб цю людину захистити. 
Тут «батл» не особистостей, тут «батл» світоглядів! Ця битва світоглядів відбувається публічно і не треба мені казати «не виносити сміття з хати». Чому? Тому, що це надзвичайно важливе питання для подальшого розвитку національно - визвольного руху в Україні. 
Це питання одне з найголовніших. 

І тому, я зроблю вам зараз сповідь узбека…

Сталося так, що мене ніде ніхто не прийняв. Ви розумієте, що відбулося в моєму житті? Я розкажу вам про своє життя. 
І люди, коли в них немає інших аргументів, то вони піднімають картку національності - починають нею гратися як козирем. 

Я хочу, щоб ви всі щось відчули під час цієї сповіді. Може ви відчуєте одні відчуття, а може - зовсім інші. І тоді переконаєтесь в тому, що ви праві і немає чого всяким «узбекам» вам там щось пояснювати або корчити з себе вчителів…
 
Так от. Сталося так, що Костянтин Вітковський - поляк за національністю, який до Другої світової війни - працював на пункті в містечку десь в Житомирській області - дуже недалеко від кордону з Польщею (там, де «старий кордон»). Він там працював і під час Другої світової війни, в Червону Армію він не пішов і допомагав і Армії Крайовій, і Волинським «лісовим братам». 
І в нього були відносини з моєї бабусею. Бабцю мою звали Тоня. Тоня - була щира, етнічна українка і в них зав'язалися стосунки. І в 1943 році під час німецької окупації народилася моя мама – Валентина Костянтинівна Вітковська. 

От такі в мене гени: українська нація свободолюбива, польська нація теж досить свободолюбива та гонориста. От цей гонор або «хвалько» я думаю звідтіля пішло. Отака в мене вийшла мама. Нажаль, я був абсолютно не в силах сказати своїй бабі Тоні, щоб не «спала» з поляком, а знайшла собі стовідсоткового етнічного українця (ну там перевірити по ДНК, наприклад), але мене тоді навіть в проекті не було і я не зміг вплинути на вибір бабці. 

Іншу частину історії, я знаю трошки менше: була така людина, я думаю, що він уже покійний, людина, яку звали Мураджан Ташбаєв. 
Мураджан Ташбаєв був фундаментальним ісламістом, він дуже-дуже вірив в Аллаха. І він в свій час був тим, кого називають «душманом». Тобто він лупив червоноармійців, він ненавидів все життя своє більшовизм, все життя він ненавидів цей «совок репаний». 
І у нього народився син. На жаль, свою бабулю з цієї сторони я не знаю абсолютно, тому що я ніколи в житті навіть не зустрічав свого батька, мені сказали, що він мене раз на руках потримав. 
У Мураджана народився син. Його назвали Набі Мураджанович. Цей син закінчив якийсь ВУЗ і потім він потрапив в місто Ленінград, Радянського Союзу, де він вчився в аспірантурі. Він вже готувався бути викладачем - професором Ташкентського автодорожнього інституту. Вчився він по спеціальності «фізика – електроніка» або щось таке подібне. Коли я про це дізнався, до речі, буквально сьогодні, то я зрозумів, чому в Калінінградському вищому військово – морському училищі, мені одному з першого факультету поставили автоматом «Відмінно» за самий важкий предмет, який тоді був «Основи радіоелектроніки». Всі «вішались», а Ташбаєв знав все наперед, якось в мене ця електроніка, всі ці електрони, протони, мені дуже добре давалась. По шістдесят формул за «пару» - пара це 2 рази по 45 хвилин. Все я знав наперед, те що викладач скаже. В нас був викладач - капітан 2 рангу, не пам'ятаю вже його прізвище, дуже строгий, але він сказав мені, що мені на екзамен навіть приходити не треба - всі були в шоці, я теж.

І от. Цей син Набі Мураджанович, якому було 38 років - зустрів мою маму в Ленінграді, їй було 26 років. Моя мама була переведена в Ленінград з Львівського університету імені Франка, її перевели в Ленінград, там були втрачені якісь документи з її навчання, вони десь згоріли там чи щось сталося і її змусили брати якісь додаткові курси. Так вона опинилась в Ленінграді. 

Там мої батьки познайомились і у них вийшли такі стосунки, в результаті котрих 12 березня 1970 року в місті Ленінграді народився я. Шлюбних стосунків справжніх не було, вони ніколи не оформляли свій шлюб. 
Тоді сталося так, що батько Набі - колишній душман, людина досить похилого віку, тоді в 1970 році сказав своєму сину, який теж був вже не першої молодості (на той час йому було 38 років), що він забороняє одружуватися на цій жінці (моїй матері). 
Чому? Тому, що вона, по-перше, «невірна», вона не нашої релігії, вона релігії людей, які заявляють про свою любов до Божого Сина і при цьому постійно грішать. Вони постійно брешуть, вони зраджують, вони крадуть, а потім вони йдуть в свою церкву і роблять вигляд, начебто вони каються і коли виходять з церкви - роблять те ж саме. Ми ж, в нашій релігії, ми не вживаємо спиртне, не крадемо і ми не брешемо. Ось, що він сказав своєму сину і заборонив одружуватися на тій жінці, а оскільки син дуже поважав свого батька, тому він так і зробив. 
І згідно легенди, мій батько один раз потримав мене на руках і на цьому стосунки сина та батька завершилися. Приблизно десять років тому, я зробив спробу його розшукати, спроба була невдалою, вже ніхто там у тому Ташкентському автодорожньому інституті ніякої інформації мені не надав, Вони пам'ятають, що був в них такий професор - викладач, але знайти його вже не вдалося. 

Оце, щоб ви розуміли, який в мене мікс - польської крові, української і узбецької. 

Мій дід Костянтин Вітковський, коли червона армія вже звільняла житомирщину, його забрали в червону армію, йому пощастило - він не загинув, він дійшов до Берліну і в Берліні він закінчив Другу світову війну. Потім він повернувся і продовжував працювати на цьому молокопункті, поки він не помер від раку. Я його ніколи не бачив. 

До речі, хочу сказати, українцям, що я збирався це моє автобіографічне звернення робити своєю рідною узбецької мовою, але, нажаль, я не знаю жодного слова узбецькою. Також я ні разу в житті не ступав на територію будь-якої мусульманської країни, окрім Лівії. В Лівії був два рази: один раз
- на боці радянських збройних сил, другий раз – на боці американських збройних сил і більше ні в якій іншій країні я не був. Я до речі дуже хочу побачити Самарканд та Бухару. Бо в дитинстві, пам'ятаю, дуже любив оповідання про Ходжу Насреддіна і як він знущався над владою. 

І от я хочу сказати, що я відчуваю себе довічним українцем! Це якщо хтось намагається мені вказати хто я є. Бо я так розумію, що я заблукав. А люди -справжні українські націоналісти, один з них сказав, що ми довічні українці, а ти там якийсь, без роду без племені! 
Тобто, я теж хочу бути дуже довічним, хтось там шуткував, що це як «закам’янівша мумія», чи що таке це «довічне» означає? Ну я, як узбек, я ж не можу так гарно розуміти всі барви української мови! Я теж хочу бути довічним! 

Тому я думаю, що я довічний узбек, скоріш за все. 
I що я хочу Артему сказати. Артем, в мене до тебе є одне маленьке питання: всі мої друзі дитинства пам'ятають. І може їм трошки соромно навіть, як вони мене дражнили в дитинстві. Артем, тебе дражнили «неруським»? Хлопчик Артем за прізвищем Семеніхін, тебе «неруським» дражнили? Я думаю, що ні. А мене дражнили постійно, а коли мене хотіли вже там «забити як мамонта», то вже починали казати інші слова і самим «ласкавим» з них, було слово «гібрид». Я пам'ятаю скільки я плакав, як мене це все дістало, я біг додому, до мами… Всі пам'ятають, 1-Б, 2-Б, 3-Б, 8-Б — Черкаської школи №17 імені щирого українця Мойсея Соломоновича Урицького, ви пам'ятаєте? Я думаю, що ви добре пам'ятаєте, як ви мене дражнили. 
Ну правильно, довічному узбеку, що йому було очікувати? Я взагалі повинен був продумати план помсти: повернутися через багато років в Україну і помститися за те, що мене так дражнили в дитинстві. Артем, я думаю, що у тебе такої проблеми не було, тому мені дуже важко довести тобі про ті роки знущань, бо це називається знущаннями. 
Ти розумієш? Уяви собі ментально або фізично: усі люди нормальні в строю стоять, а на тобі зашморг. І всі люди можуть щось робити, і ти начебто теж можеш щось робити - качати якісь свої права, але цей зашморг він завжди там. І, коли інші можуть покачати права і просто піти собі додому або гуляти, або ще щось, то в тебе є зашморг і ти постійно повинен себе стримувати і не переходить цю лінію. 
Бо коли ти прийдеш і докажеш свою правоту і коли в людей більш нема ніяких аргументів і тоді вони кажуть на тебе «гібрид», кажуть на тебе «чурка», кажуть на тебе «неруський». 
І в цей момент ти відчуваєш таку біль і сльози давлять тебе і ти вже розумієш, що тебе перемогли… 

Це зараз я дорослий і розумний і мене західне суспільство, до якого ти мене не зараховуєш - навчило, що це не перемога! 
Насправді, коли людина тебе ображає і обзиває, то це означає, що це людина розписується в своєму безсиллі перед твоєю логікою, твоїми аргументами. 
Ну тоді я цього не знав, тоді все було навпаки. 

Артем, ти уявляєш, як ти живеш, а це суспільство українське жило в клітці, яку побудували комуняки. 
А я жив ще в додатковйі клітці, яку це суспільство ображених і принижених людей створила для мене, для того, щоб відчувати себе кращим за мене, для того, щоб вони не відчували себе на останній ланці цього споживчого ланцюга (пам’ятаєте «споживчий ланцюг» - коли велика риба їсть меншу, менша їсть ще меншу, а менша їсть павучків.) 

Ось як я прожив всі ці 20 років в Україні. Тепер я так розумію, що справжні українські націоналісти вони мені просто дозволили прожити в Україні 20 років мого життя – з тих пір, коли мені було чотири роки і моя мама з Ленінграду привезла мене назад до себе у Черкаси і до тих пір, поки я поїхав фактично в Америку. 

Бачиш, моя українська мова недосконала, знаєш чому? Тому що проживаючи в Україні, я розмовляв українською мовою лише два тижні, коли я потрапив у віці 10 років в піонерський табір в Чапаєвці, Черкаської області. Мене мама туди на два тижні відправила і там майже всі діти були сільськими і я там трохи розщебетався українською мовою, а потім я повернувся в Черкаси і через тиждень забув вже цю мову. 
Ще були уроки в школі № 17, а потім № 34 міста Житомира, куди я пішов в 9 - 10 клас. Були уроки української мови та літератури, але половина класу взагалі на них не ходили, в них були якісь батьки не українські і вони грали в футбол, але я сидів, я вчив. 
Але української мови було настільки мало запропоновано. що я все життя розмовляв мовою людей, які окупували Україну - російською мовою. 
І я - довічний узбек, два роки тому прийняв рішення, що я настільки поважаю людей, які мучили мене в дитинстві, бо я вирішив, що вони в цьому не винні - я побачив, що вони слабкі, вони просто слабкі люди, а я - сильна людина! 
Я настільки поважаю цих людей, що я вирішив, що я вивчу цю мову і буду нею розмовляти! 

Ну в цих довічних узбеків можуть бути різні «приколи». А кого вони можуть навчати і чому вони можуть навчити людей - та це ж смішно просто! Так сталося в моєму житті, що коли в 1996 році мене запроторили в українську в'язницю. Люди, які мають абсолютно щирі українські прізвища прийшли до мене, в мій магазин автозапчастин, який я відкрив три місяці. Перед тим, важко пропрацювавши в Німеччині 2 роки, і зібравши гроші, щоб відкрити свій бізнес. Вони прийшли і сказали: «ти будеш нам сплачувати 400 доларів чурка. На місяць! І за це тебе ніхто не буде чіпати: ні пожежники, ні міліція, ні податкова, ні санепідемстанція, ніхто не буде чіпати!» 
Це прийшов старший лейтенант з відділу по боротьбі з організованою злочинністю (УБОП). Житомирського управління на бульварі - вони знаходяться там і зараз, до речі. 
І цих «щирих» українців я послав. Ну як «чурка». «Чурка» ж не поважає Україну. До речі, не узбецьких фільмів надивився, а надивись американських «Однажды в Америке», «Крестный отец». Надивився і послав! «Розумні люди» - українці щирі мені потім казали: «що ж ти не домовився, треба було домовитися і все б в тебе було нормально, а так в тебе вкрали півроку твого життя, ти у в'язниці провів півроку свого життя!».

І знаєш, що я зрозумів, Артем? Я зрозумів, що узбекам я не потрібен, бо узбеки з якими я спілкувався на військовій службі казали мені, що «може ти і нормально людина, але який ти узбек? Ти, по-перше - православний християнин. По-друге - ти жодного узбецького слова не знаєш. По-третє - ти ніколи серед нас не мешкав. Ти навіть не був ніколи в Узбекистані, то який ти узбек?». 
А українці мені сказали: «ти чурка, давай 400 доларів в місяць». Українці мені сказали: «ти «гібрид», ти «неруський». Українці мені сказали: «та ти хто такий, щоб нас повчати! Ти повчаєш українських націоналістів! Ви тільки подивіться, люди, людина з іменем Рустам і прізвищем Ташбаєв буде повчати українських націоналістів!». 
От що мені сказали українці. 

І тоді, Артем - я пішов. Як колись казали, що всі шляхи ведуть в Рим, а сучасна Римська імперія - це Сполучені Штати Америки. Де за 21 рік жодна «падла» не спитала мене який я узбек, або який я українець. 
В мене спитали, яка в мене раса. А це питають тому, що різним расам притаманні різні генетичні захворювання. І тому вони визначають якої ти раси! 
А національність в Сполучених Штатах Америки позначаються за місцем народження. І коли я в Америці «відкатав» свої пальчики і здав свою ДНК - то мені написали, що я є за національністю - росіянином, тому що я народився в St. Petersburg, Russia. 
А расу написали : «Білий - не іспанець», це означає, що «біліше не буває». 
Але сталося саме головне – сталося те, що я став американцем! Я не просто став американцям, я прийняв присягу американському прапору, американській конституції, американській державі і американській нації! 
Я є американцем! В Україні я присягу не приймав. Я приймав присягу Радянському союзу, в Калінінградському вищому військово-морському училищі. І я її не порушив. Коли нестало Радянського Союзу, тоді закінчився строк моєї присяги. 

І тому я хочу звернутися до тих «нев'єбенних арійців», «совків репаних», «кугутів репаних». Я вам хочу пояснити деякі речі. Я вам не Рустам Ташбаєв. Я вам не узбек! Я вам не «чурка» і не «неруський»! Я для вас є Містер Рассел Лі Таш. Ім’я я залишив, бо мама вирішила мене назвати ім'ям мусульманського витязя - воїна Рассел, Лі - це середнє ім’я, бо по-батькові немає в англо-саксонському світі, частиною якого я є! Моє середнє ім'я Лі взяте на честь Генерала Лі - головнокомандувача військами конфедерації южан під час громадянської війни в Сполучених Штатах Америки. Моє прізвище - Таш - я залишив від Ташбаєв, бо по - узбецьки це означає – камінь, кремінний, непохитний! 
То для вас - так звані націоналісти всрані - звертайтеся до мене за моїм титулом, який я маю — Mr. Russel L. Tash – представник сучасної Римської імперії, проти котрої ви ніхто і ніщо! 
Ви якісь там комахи, які копошаться в країні третього світу. Та з протягнутою рукою тільки жебракують. І постійно в них - хто завгодно винуватий - тільки не вони. І вони навіть зібратися - щось зробити не можуть, лише «пройоб-автопройоб» (це такий мікс американської та узбецької мови)! Тому ви так до мене звертаєтесь. 

До справжніх українських націоналістів, до нормальних і сучасних людей. До тих українських націоналістів, які пам'ятають славетну історію Української Повстанської Армії. Які пам'ятають як Генріх Гімлер направив, так званий Східний Корпус, Східний Легіон - проти УПА в Україні. І в цей Легіон входили: узбеки, таджики, киргизи, вірмени, азербайджанці і грузини. 
І весь Легіон перейшов на сторону УПА. І з німецькою зброєю в руках воював за вільну, незалежну Україну. Знаючи, що якщо вони здобудуть незалежність і волю для України - вони отримують платформу, щоб це ж саме зробити в Грузії, Вірменії, Азербайджані, Узбекистані, Таджикистані та інших тоді ще республіках Радянського Союзу! 
І ці люди воювали і вмирали за Україну. 
І справжні українські націоналісти, які знають і пам'ятають історію ОУН та УПА - вдячні цим людям по сьогодні! 
І ніколи вони за національною ознакою нікого не принизять - це справжні націоналісти! 
Справжнім націоналістам, а також всім нормальним людям -  ви можете мене називати Рустам Ташбаєв - патріот України, український націоналіст. 

Дякую за увагу!

Джерело: Сповідь узбека. Самого справжнього. Тобто довічного.

Медіа

Остання зміна: Понеділок, 17 вересня 2018 22:24

5°C

Kyiv, Ukraine

Cloudy

Humidity: 93%

Wind: 22.53 km/h

  • 24 Oct 2018 8°C 2°C
  • 25 Oct 2018 6°C 1°C

Перший Національний Український Конгрес